(no subject)
Wednesday, 28 May 2014 11:45![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
luche_chuchheПерепости з фейсбука.
1. Розумію тепер, що однією з причин мого небажання ширше використовувати українську було прагнення зберегти росіську аудиторію. Все ж таки мені певною мірою потрібна аудиторія, і так склалося, що значна її частина, навіть переважна частина - з Росії. Їх просто фізично більше, тим паче на дайрі.
Але усі ті теперешні події призвели до двох наслідків:
- усвідомлення, що є суто українська аудиторія, вона велика, потужна, цікава та близька мені. Раніше вона якось розчинялася у загальному російсьмовному вирі, незнайомця я за звичкою автоматично вважала росіянином, хіба що та людина писала українською, а таких все ж таки меншість (впевнена, багато користувачів інету, так само як я, у побуті користуються українською, принаймні час від часу, а пишуть російською). Більше цієї ілюзії загального простору немає;
- я більше не хочу російської аудиторії. Якось мені стало забагато тої суміші з агресії, лицемірства, байдужості, нерозуміння, безсилля, подвійних стандартів. Так, люди там є класні, нема питань, але в цілому я більше не відчуваю того зв*язку, який, виявляється, існував. Він поступово зник, і я відчуваю сильне відчуження навіть від тих, з ким знайома багато років. Відчуження, яке буває після великої перерви у спілкуванні. Ось ти бачиш людину, яка колись була тобі приятелем, але то було начебто у іншому житті, занадто давно, щоб щось намагатися поновити. Є жаль, є відблиск болю, але немає бажання відновити зв*язок. І справа навіть не в тих поганих людях, які там зараз керують за задають тон усюди, навіть у соц. мережах. Справа у тих добрих і гарних людях, які мовчали, коли я потребувала слів, не діяли, коли я потребувала захисту, не засуджували, коли я почувалася зрадженою. Мої почуття кажуть меня, що спочатку гарні люди відріклися від мене, а потім вже я до того звикла.
І мені здається, що більшість з нас мусить пройти той шлях. Бо альтернативи йому - колабораціонізм або занурення у суцільні брехню та лицемірство.
2. Взагалі наше громадянське суспільство, звісно, дуже класне, але кульгає на обидві ноги, але класне, але кульгає, страшно дивитися.
Наприклад, у нас є чудова звичка у відповідь на кожний подразник кричати про зраду та "нас зливають". І так хоч щодвадцять хвилин. Ні, я не можу нічого доброго сказати про нашу владу, але якщо відверто, їхня некомпетентність походить саме від отого звичаю не аналізувати ситуацію, а відразу видавати першу ліпшу емоційну реакцію. Пофіг, що воно працює по принципу попереджень про вовка, та після надцятого вигуку люди навколо стають млявими та нездатними до дій, бо ж неможливо мобілізуватися по десять разів на день. А потім ми все більше звикаємо, а потів хрясь - а вже треба влаштовувати революцію.
Ні, це не схоже на нормальну роботу громадянського суспільства.
3. Взагалі, якість списку кандидатів у президенти відображає якість нашого громадянсього суспільства. І не треба, любі мої, брехати собі, що ми їх переросли, бо це не так. У вас, окремої людини, та у ваших знайомих, можуть бути чудові наміри, ви можете бути прекрасними, чесними людьми, але ж ваша якість як громадян визначається не вашими намірами. І якість громадянського суспільства, яке ми разом утворюємо, визначається не нашими прекрасними людськими якостями.
Це як про професійні якості столяра судити за його щирим бажанням зробити класний стілець. Без вміння підібрати дерево, усе розрахувати, точними рухами накреслити та зробити якісні деталі, правильно та міцно їх з*єднати тощо його наміри та чудові людські якості нічого не варті.
Так сами й ми з вами.
Якість громадянського суспільства визначається нашим вмінням видвинути зсередини вдалі кандидатури (гадаю, для цього треба шось конкретне робити, а ми хіба щось робимо?), розібратися в них, проконтролювати їх, донести до них наші наміри та вимоги, розкрутити, відкинути кандидатів, які не здатні ефективно працювати (немає різниці, яка причина тої нездатності).
Що з того усього ми робимо? Нічого? Замість того ми стогнемо, що ось, політики намагаються переступити через досягнення майдану та усіх обдурити?
А чому ми не стогнемо, що ось, ми не здатні цьому перешкодити, яка біда, давайте якось покращувати свої якості, щоб могти?
Ні, знову будемо чекати, щоб нам принесли на тарілочці?
То ми хіба відрізняємося принципово від тих бовдурів з ДНР, які щиро чекають, що зараз їм расєя зробить щастє та пенсії по 3 тис. доларів?
4. Пост на русском языке. )
Вот вроде бы хорошая статья, автор множество правильных вещей говорит, а на деле эта статья пропагандирует российское неоимперство. Догадались, каким образом?
www.kermlinrussia.com/#!%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D1%81%20%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8/cmbz/0539751B-C2C2-4CC7-990A-280FD6109CBA
5. Є одна дрібниця, яка свого часу дуже мене здивувала, втім, продовжує дивувати, бо ж цікавість ватників до тих самих печеньок не проходить.
Так, я про злощасне печиво, яке Нуланд роздавала на Майдані.
Я розумію символічне навантаження цього вчинку зам. держсекретаря Сполучених Штатів (от цікаво, а вона розуміє?), тому власне сильна емоційна реакція ватників не дивує. Не дивує, що вони ігнорують образ "людина з великою владою діє як звичайнісінький волонтер, щоб показати повагу та велике значення громадського руху". Звісно, їм то не цікаво, от і ігнорують.
Вони відразу йдуть до образа "королева дає символічну їжу своїм новим рицарям, які щойно їй присягнули" або "священник роздає символічний хліб вірним". І, звісно, бісяться, бо їх, бачте, зрадили - не їхньому царю присягають, суки.
Але й це не дивує. Так, то середньовіччя пролізло у сучасність, але до середньовіччя ми вже якось призвичаїлись.
Дивує, коли про те печиво починають говорити, начебто то справжне джерело їжі для багатьох, і ним можна харчуватися довго, дуже довго. Тобто коли власне символ майже зникає, або, якщо бажаєте, символ зливається з реальною річчю і вона в очах людини набуває чарівних властивостей: нескінченності, неабиякої, нецьогосвітної поживності.
Дуже багато разів бачила таке, та згадайте хоча б ту злиту скайпо-розмову, з якої виходило, що в Київі вже ніхто не працює, доїдають печиво.
Це вже "шаман годує воінів потойбічною їжою, яку він отримав від духів та богів". Звісно, нагодовані стають чи то нелюдьми, чи то понадлюдьми, химерними, страшними, наприклад, дивними тваринками "жидоабндерівцями". Від тих нагодованих чого завгодно можна чекати, логіці цього світу вони вже не коряться, тому можна відкинути логіку та поринути у чарівний світ анімізму та магічного мислення.
Це дивує, бо це вже якось занадно.
1. Розумію тепер, що однією з причин мого небажання ширше використовувати українську було прагнення зберегти росіську аудиторію. Все ж таки мені певною мірою потрібна аудиторія, і так склалося, що значна її частина, навіть переважна частина - з Росії. Їх просто фізично більше, тим паче на дайрі.
Але усі ті теперешні події призвели до двох наслідків:
- усвідомлення, що є суто українська аудиторія, вона велика, потужна, цікава та близька мені. Раніше вона якось розчинялася у загальному російсьмовному вирі, незнайомця я за звичкою автоматично вважала росіянином, хіба що та людина писала українською, а таких все ж таки меншість (впевнена, багато користувачів інету, так само як я, у побуті користуються українською, принаймні час від часу, а пишуть російською). Більше цієї ілюзії загального простору немає;
- я більше не хочу російської аудиторії. Якось мені стало забагато тої суміші з агресії, лицемірства, байдужості, нерозуміння, безсилля, подвійних стандартів. Так, люди там є класні, нема питань, але в цілому я більше не відчуваю того зв*язку, який, виявляється, існував. Він поступово зник, і я відчуваю сильне відчуження навіть від тих, з ким знайома багато років. Відчуження, яке буває після великої перерви у спілкуванні. Ось ти бачиш людину, яка колись була тобі приятелем, але то було начебто у іншому житті, занадто давно, щоб щось намагатися поновити. Є жаль, є відблиск болю, але немає бажання відновити зв*язок. І справа навіть не в тих поганих людях, які там зараз керують за задають тон усюди, навіть у соц. мережах. Справа у тих добрих і гарних людях, які мовчали, коли я потребувала слів, не діяли, коли я потребувала захисту, не засуджували, коли я почувалася зрадженою. Мої почуття кажуть меня, що спочатку гарні люди відріклися від мене, а потім вже я до того звикла.
І мені здається, що більшість з нас мусить пройти той шлях. Бо альтернативи йому - колабораціонізм або занурення у суцільні брехню та лицемірство.
2. Взагалі наше громадянське суспільство, звісно, дуже класне, але кульгає на обидві ноги, але класне, але кульгає, страшно дивитися.
Наприклад, у нас є чудова звичка у відповідь на кожний подразник кричати про зраду та "нас зливають". І так хоч щодвадцять хвилин. Ні, я не можу нічого доброго сказати про нашу владу, але якщо відверто, їхня некомпетентність походить саме від отого звичаю не аналізувати ситуацію, а відразу видавати першу ліпшу емоційну реакцію. Пофіг, що воно працює по принципу попереджень про вовка, та після надцятого вигуку люди навколо стають млявими та нездатними до дій, бо ж неможливо мобілізуватися по десять разів на день. А потім ми все більше звикаємо, а потів хрясь - а вже треба влаштовувати революцію.
Ні, це не схоже на нормальну роботу громадянського суспільства.
3. Взагалі, якість списку кандидатів у президенти відображає якість нашого громадянсього суспільства. І не треба, любі мої, брехати собі, що ми їх переросли, бо це не так. У вас, окремої людини, та у ваших знайомих, можуть бути чудові наміри, ви можете бути прекрасними, чесними людьми, але ж ваша якість як громадян визначається не вашими намірами. І якість громадянського суспільства, яке ми разом утворюємо, визначається не нашими прекрасними людськими якостями.
Це як про професійні якості столяра судити за його щирим бажанням зробити класний стілець. Без вміння підібрати дерево, усе розрахувати, точними рухами накреслити та зробити якісні деталі, правильно та міцно їх з*єднати тощо його наміри та чудові людські якості нічого не варті.
Так сами й ми з вами.
Якість громадянського суспільства визначається нашим вмінням видвинути зсередини вдалі кандидатури (гадаю, для цього треба шось конкретне робити, а ми хіба щось робимо?), розібратися в них, проконтролювати їх, донести до них наші наміри та вимоги, розкрутити, відкинути кандидатів, які не здатні ефективно працювати (немає різниці, яка причина тої нездатності).
Що з того усього ми робимо? Нічого? Замість того ми стогнемо, що ось, політики намагаються переступити через досягнення майдану та усіх обдурити?
А чому ми не стогнемо, що ось, ми не здатні цьому перешкодити, яка біда, давайте якось покращувати свої якості, щоб могти?
Ні, знову будемо чекати, щоб нам принесли на тарілочці?
То ми хіба відрізняємося принципово від тих бовдурів з ДНР, які щиро чекають, що зараз їм расєя зробить щастє та пенсії по 3 тис. доларів?
4. Пост на русском языке. )
Вот вроде бы хорошая статья, автор множество правильных вещей говорит, а на деле эта статья пропагандирует российское неоимперство. Догадались, каким образом?
www.kermlinrussia.com/#!%D0%9A%D1%80%D0%B8%D0%B7%D0%B8%D1%81%20%D0%B8%D0%B4%D0%B5%D0%BD%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%BE%D1%81%D1%82%D0%B8/cmbz/0539751B-C2C2-4CC7-990A-280FD6109CBA
5. Є одна дрібниця, яка свого часу дуже мене здивувала, втім, продовжує дивувати, бо ж цікавість ватників до тих самих печеньок не проходить.
Так, я про злощасне печиво, яке Нуланд роздавала на Майдані.
Я розумію символічне навантаження цього вчинку зам. держсекретаря Сполучених Штатів (от цікаво, а вона розуміє?), тому власне сильна емоційна реакція ватників не дивує. Не дивує, що вони ігнорують образ "людина з великою владою діє як звичайнісінький волонтер, щоб показати повагу та велике значення громадського руху". Звісно, їм то не цікаво, от і ігнорують.
Вони відразу йдуть до образа "королева дає символічну їжу своїм новим рицарям, які щойно їй присягнули" або "священник роздає символічний хліб вірним". І, звісно, бісяться, бо їх, бачте, зрадили - не їхньому царю присягають, суки.
Але й це не дивує. Так, то середньовіччя пролізло у сучасність, але до середньовіччя ми вже якось призвичаїлись.
Дивує, коли про те печиво починають говорити, начебто то справжне джерело їжі для багатьох, і ним можна харчуватися довго, дуже довго. Тобто коли власне символ майже зникає, або, якщо бажаєте, символ зливається з реальною річчю і вона в очах людини набуває чарівних властивостей: нескінченності, неабиякої, нецьогосвітної поживності.
Дуже багато разів бачила таке, та згадайте хоча б ту злиту скайпо-розмову, з якої виходило, що в Київі вже ніхто не працює, доїдають печиво.
Це вже "шаман годує воінів потойбічною їжою, яку він отримав від духів та богів". Звісно, нагодовані стають чи то нелюдьми, чи то понадлюдьми, химерними, страшними, наприклад, дивними тваринками "жидоабндерівцями". Від тих нагодованих чого завгодно можна чекати, логіці цього світу вони вже не коряться, тому можна відкинути логіку та поринути у чарівний світ анімізму та магічного мислення.
Це дивує, бо це вже якось занадно.
no subject
2014-07-10 19:08 (UTC)Ви чудова!
Я вас постійно цитую у різних розмовах про Україну та Росію, яких зараз багато :)